Мій Vilvarin

Часом теплішає. Морози відступають, крига перетворюється в воду. В безкраї моря води... Потім знову морози, так майже всю зиму в моєму рідному місті.

Йдеш по вулиці, здається ніби цегляні доріжки єдине сухе місце, ти йдеш по них, ніби по життєвому шляху, а якщо оступишся - то назавжди потонеш у цих морях, що навколо доріжок.

Хто ж тоді врятує? Кожен тут йде своєю дорогою. Найбільше що можуть зробити - це подивитись, як твоє тіло йде у темряву. Проводити тебе і назавжди забути, такі ми люди.

Використовуємо одне одного для власних потреб, заздримо одне одному, зраджуємо...

Та потім, ми можемо залишитись зовсім одні, нікого ніколи не буде поруч.

Колись зі мною таке трапилось, тоді я перестала бути собою, в мене пропали всі друзі, найближчі стали майже ворогами, які не розуміли мене, не розуміла і я їх.

Своєї мети я дійшла, почався шлях повернення до себе.

Все-таки дехто витяг мене з тієї холодної бездни, якій перебувала моя душа. Витягували не одна, а декілька людей, я й сама хотіла, бо люблю себе, а не те, що довелось показувати, чим довелось жити.